Відпочинок на природі.

Жінка грима на Степана, аж трясуться стіни:
— Зовсім ти не приділяєш часу для дитини!
Цілий день сидиш у хаті, як козел в городі!
Відпочив би разом з сином десь там на природі.


Ти б хоч раз у вихідні взяв малого сина,
В ліс поїхав й показав, де яка рослина.
Степан встав, почухав пузо: — Ладно, дідько з вами.

Їдем в ліс на цілий день, раз така програма.

Солодощів накупив, газовану воду,
Та поїхав із малим у ліс на природу.
Прикотили під берези, сіли на галявці,

Батько палить сигарету, у трусах та майці.

Малий з'їв цукерки, вафлі, солодкої вати.
За живіт схопився, плаче: «Тату, хочу срати!».
Батько лежить на травичці, сонечко лоскоче,
Байдуже махнув рукою: — Йди, куди захочеш!

Тут природа, ліс зелений, тут тобі не хата,
Сри усюди, де бажаєш — дозволяє тато!
Син пішов. Минає час. Повертає згодом.
Степан глянув: — Ну як, синку? Як там із походом?

Посрав, кажеш? Молодчина! Геройська дитина!
А де саме? В тих кущах, де цвіте калина?
А малий штанці поправив, каже неспокійно:
— В кущах срати небезпечно й дуже ненадійно!

Може, який звір лихий заховав мордяку,
Тільки знімеш там штани, то вхопить за сраку!
Комарі за дупу тнуть, неначе голками.
А там в хащах ліс кишить сірими вовками.

Зовсім я не довіряю кущам та калині.
Тож знайшов надійне місце, посрав в нас в машині.

Як куми межу ділили

 

Жили куми по сусідству — Василь та Сергій.
На межі широкій, з метр, ріс лопух, пирій.
Бува, колись вип'ють чарку, почешуть боки.
Так і жили в злагоді довгії роки.

Аж тут сонце припекло, вдарило в макітру,
Сергій глянув на межу, що пливла від вітру.
Викарячив свої баньки, пильно став дивитись:
— Щось межа, — каже, — в мій бік почала хилитись!

Взяв заступа та й почав краї підправляти.
Кум Василь, як те побачив, вибіг мерщій з хати.
Іскри мече, у руках палицю тримає:
— Ти що, куме, з глузду з'їхав? Совісті немає!

Таким чином ви у мене вже пів сотки вкрали.
А щоб руки в вас відсохли й в очі вам насрали!
Той белькоче, мов причина в сонці та природі,
Що пирій більше росте на його городі.

Василь приніс мотузка, і щоб по закону,
Натягли вони шнурок, по діапазону.
Узялися за лопати, копали, крутили,
Таку дивну чудасію на межі зварили.

Вітер свиснув, а мотузка одразу дугою!
Межа стала кривобока, наче з перепою.
Межа «горбилем» пішла в Сергіїв город,
Наче вигнув спину старий бегемот!

Почали вони рівняти, нарили канав,
Що і навіть лисий дідько ноги б поламав.
Слово за слово: спочатку крики, матюки,
Далі трішки поштовхались — й пішли кулаки.

Мотря витягнула з бочки бутель самогону:
— Треба швидше заманити забіяк додому.
Тільки Василь замахнувся — перед носом чарка!
Запахло закускою… Раптом зникла сварка.

Заспокоїлись куми, сіли на «нейтралці»,
Витерли чуби спітнілі й випили по чарці.
Кинули ті заступи та город наритий.
В хаті стоїть самогон, стіл стоїть накритий.

Чарку випили вже другу та третю налили:
— Якась дурня, ніби, куме, ми оце здуріли.
Землі тої в мене повно, бери метрів п’ять!
— А я можу тобі навіть метрів десять дать!

Кум Василь випив первак, надкусив цибулю:
— Я відступлю тобі, куме, аж за тую гулю!
— І я теж тобі відступлю від тої межі!
Ми ж з тобою рідні люди, не якісь чужі!

Куми вийшли, обнялись, дивляться: «картина»!
На межі летять в повітря спідниця й хустина.
— Оце, — каже кум Василь, — дика некультура!
В нас — духовність і закон, в них — дурна натура.

Ми ж готові відступать, ми — душі широкі!
Вони ж за якийсь пирій — одна одну в щоки.
Сергій каже: — Не займай, це їхні проблеми.
Хай знімають косметику, лаки всякі, креми.

Самі прийдуть, як набридне волосся тягати,
Самогонка гріється, йдем мерщій до хати!

Про суворі стандарти

Прийшла бабця в супермаркет, корм коту купити.

П'ять бляшанок викладає, хоче заплатити.
Продавщиця писок склала, закопила губи,
– Тільки гляньте, скільки корму, – сказала крізь зуби.

Знаєм ми, як ті старенькі економлять гроші:
Їдять «Віскас», щоб купити хустку чи калоші.
Якщо хочете котячий у нас корм придбати,
Мусите свого кота мені показати!

Прокректала тихо бабця: «Що за забаганки?»
Врешті-решт, кота принесла — й забрала бляшанки.
Другий день. Та сама бабця, із самого ранку,
Корм собачий, три мішки, тягне на тачанку.

Продавщиця: «Де собака? Правила суворі!»
Довелось тягти Бровка, що дрімав у коморі.
Третій день, бабуся знову йде до магазину,
У руках трима коробку, змотану в хустину.

А пихата продавщиця стоїть наче пава:
– Без доказів не купляйте, бо це марна справа.
Бабця мовить: «Та доказів трішки назбирала,
На серветку, в коробочку лопаткою склала.

А принесла не весь доказ, невеличку мірку.

Перевір, чи все в порядку, засунь руку в дірку.
Та вагалася, потім — тиць, руку опустила,
Щось шкрябала там та крутила і раптом зблідніла.

Верещить: «Та це ж гівно! Що це ще за жарти?!»

Бабця каже: «Виконую я ваші стандарти.
Вчора Мурчик захотів ночувати в хаті.
Купу гімна навалив прямо у кімнаті.

Бачиш, що гівно смердюче, гівно а не мед.

Наповнювач мені треба, коту в туалет.
Пес поцупив за сніданком в діда ковбасу.
Як навалить, то я завтра, доказ принесу.

Як придумує закони йолоп чи дурне,
То його ж дурна затія самого й штовхне.